ОЛЕКСАНДР ІЩЕНКО: "МОЯ ТРЕНЕРСЬКА КАР'ЄРА ПОЧИНАЛАСЯ В МАЛИНІ"
Олександр Олексійович Іщенко – відомий в нашій країні футбольний фахівець, Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту СРСР розповідає про своє футбольне життя в Малині і не тільки. "Я НЕ МІГ НЕ СТАТИ ФУТБОЛІСТОМ” - Олександре Олексійовичу, все Ваше життя пов'язане з футболом. А чи могло воно скластись по-іншому? - Навряд чи. Сам я родом із Запоріжжя, і наша родина мешкала неподалік стадіону, де грала місцева команда «Металург». У першій лізі чемпіонату СРСР вона завжди демонструвала добротний і видовищний футбол. І ми, дітвора, практично на пропускали жодного матчу. Й хоча на ці ігри можна було потрапити вільно і безплатно, проте «вищим пілотажем» для нас та визнанням авторитету серед однолітків вважалось, коли вдавалося перелізти через огорожу і, обдуривши міліціонерів, які чергували на стадіоні, загубитись серед уболівальників. - Я Вас прекрасно розумію, бо сам виріс біля стадіону «Авангард» у Малині, і ми з друзями теж прагнули потрапити на матчі «Папірника» саме через огорожу. В цьому, очевидно, магічність футболу... - ...Швидше всього, хотілось отримати якісь надзвичайні емоції. Та згодом ми переїхали в інший район міста. Проте поруч у нашому будинку отримав квартиру Віктор Єременко — футболіст «Металурга», якого називали «запорізьким Гаррінчею». Він подарував мені м'яч «Артек», який одразу ж поставив мене в особливе становище і підняв авторитет серед хлопчаків. Володіння таким м'ячем забезпечувало участь у будь-якому матчі й у будь-якій команді, як і вплив на перебіг подій під час дворових футбольних баталій. А потім я вступив до спеціалізованої дитячої спортивної школи запорізького «Металурга». Всі ці зовнішні обставини і внутрішнє нестримне бажання грати сприяли тому, що я не міг не стати футболістом і не бачив себе поза футболом. - Таким чином, Ваш шлях як професійного футболіста розпочався у запорізькому «Металурзі»? - Так. Проте моїм «хрещеним батьком» у великому футболі став Віктор Степанович Жилін, який забрав мене із дубля запорізького «Металурга» до одеського СКА, а потім, у 1973 році, до кіровоградської «Зірки». Саме з цією командою у мене і пов'язані дві перемоги в кубку України, який тоді розігрувався серед вітчизняних команд першої та другої союзної ліги. Згодом, у 1976 році, Жилін перебрався до Житомира тренувати місцеву команду майстрів «Автомобіліст» (з 1977 року — «Спартак») і запросив мене. Тут я провів п'ять незабутніх сезонів, устиг пограти ще й за збірну клубів України. Але і завершив, на превеликий жаль, дуже рано кар'єру гравця. Це рішення далося мені важко. - Вам же було лише 27 років — розквіт творчих і спортивних сил. Чого можна було чекати далі? - А далі на мене чекав Малин.
«ЖИТОМИРЩИНА ДЛЯ МЕНЕ СТАЛА ДРУГОЮ БАТЬКІВЩИНОЮ»
- Це сталося 13 січня 1981 року. За рекомендацією голови облспорткомітету відбулася моя співбесіда з директором Малинської паперової фабрики Юрієм Миколайовичем Приходьком. Саме тоді я побачив малинське футбольне господарство, після чого виклав своє бачення можливих перспектив розвитку не лише «Папірника», але й усього фабричного футболу. В цій зустрічі брали участь і головний інженер Володимир Ілліч Солдатенко, головний механік Анатолій Васильович Деняченко, голова профкому Микола Григорович В'юник та Євген Іванович Вербицький, який безпосередньо опікувався розвитком фізкультури та спорту на підприємстві. Під час бесіди Ю.М. Приходько не лише уважно слухав, але й багато записував. Коли, по суті, все було сказано, він червоним олівцем на аркуші паперу підвів товсту риску і чемно попросив мене почекати у приймальній. Про те, що говорив Юрій Миколайович підлеглим, я дізнав ся лише через три роки. - І що саме? - «Якщо цей хлопець поїде з Малина, то я вас усіх звільню». Так я залишився працювати з «Папірником», і ця співпраця тривала три роки і вісім місяців. Та й взагалі Житомирщина стала для мене другою батьківщиною, бо тут я провів більше вісімнадцяти років свого життя і маю багато друзів. - Не важко було звикати до нових умов життя на новому місці? - Як сказати? Часу на якісь розваги не лишалось — повністю від давався роботі, адже хотілось, щоб малинський футбол повернув собі втрачену славу. А на кожний вихідний їздив у Житомир, до сім'ї, але щопонеділка, о шостій ранку, першим автобусом повертався у Малин. Мене знали вже всі водії, і тому тримали місце, оскільки не завжди можна було вільно придбати квиток. - Можна сказати, що за час Вашої роботи в Малині місцевий футбол пережив не лише відродження, але й піднявся на новий, значно вищий, рівень. - Важко сказати, яка в цьому моя особиста заслуга. Я ж був лише тренером фабричної команди, яка брала участь у чемпіонаті області, першості республіки серед виробничих колективів. У середу ми грали матчі обласного чемпіонату, а в суботу - першості України. Графік був чіткий, і тому можна було планувати й здійснювати відповідну роботу. До того ж, Ю.М. Приходько надавав усіляку допомогу команді, був присутній практично на кожному матчі і виявився справжнім футбольним уболівальником. Правда, не всі були так налаштовані, і тому доводилось переконувати їх, що спорт має й серйозне соціальне та виробниче значення. - Юрій Миколайович узагалі був далекоглядним і авторитетним керівником. - Я б додав, що він був інтелігентною та дуже відповідальною людиною. Саме він доклав значних зусиль, щоб наш «Папірник» провів у Малині товариський матч із футбольним клубом «Септемврійське знаме» з болгарського міста Михайловграда, який ми виграли 1:0. Тоді на стадіоні "Авангард” зібралося мало не все доросле населення міста. Тому саме внесок Юрія Миколайовича у популяризацію футболу в Малині важко переоцінити. Окрім цього, він був простою людиною, доступною і зрозумілою. Дуже добре пам'ятаю, як йому вдалося розрядити дещо напружену ситуацію після того ж матчу з болгарами. Спілкуючись з ним, абсолютно не відчувалось, що перед тобою керівник одного з найбільших папероробних підприємств світу. - Говорять, що дирекція фабрики команду «Папірник» зробила чи не напівпрофесійним клубом. - Це не так. Усі гравці працювали на фабриці. Єдине, що мали, то це два на тиждень звільнення від роботи у другій половині дня для підготовки до матчів. Ніякої спеціальної платні за гру в «Паперовику» гравці не отримували. Команда до того ж брала активну участь в реконструкції стадіону «Авангард». - Ви масте на увазі той анекдотичний випадок напередодні гри з тернопільською командою? - І його теж. Тренер тернопільської «Ватри» Володимир Онисько попросив мене провести тренування своєї команди за день до матчу. Я йому відмовив, оскільки в цей час мали тренуватись ми, і запропонував пізніший час. Він погодився. Та так трапилось, що саме перед нашим тренуванням на стадіон привезли асфальт, і, замість того, щоб бігати по полю і готуватись до гри, ми всі взяли будівельний інструмент і розпочали роботу. Коли Онисько побачив такий оригінальний спосіб тренування, то, м'яко кажучи, дещо здивувався і саркастично посміхнувся. Але наступного дня ми «Ватру» просто винесли з поля — 3:0. Та хіба тільки цей випадок? А встановлення табло, освітлення, спорудження трибун... - То, виявляється, Ви у Малині пройшли хорошу школу не лише тренерської, але й господарської роботи? - Розумієте, я виріс у простій робітничій сім'ї. У нашої мами було п'ятеро синів. Тому я вмів і вмію цінувати працю. І, якщо треба робити, то треба, а не шукати якогось особливого поблажливого ставлення до себе. Такий підхід я здійснював і в «Папірнику». - Це відповідно давало свої плоди на футбольних аренах. Достатньо згадати вихід «Папірника» у фінал розіграшу кубка «Спортивної газети». - Тоді ми зустрілись у фіналі з командою шахтоуправління «Соціалістичний Донбас». У першому матчі, який відбувся в Малині, ми святкували перемогу 2:1, Коли ж прибули на Донеччину, то стало зрозумілим, що звідси нас випустять лише зі «сріблом». Уже в середині першого тайму наша команда залишилась удесятьох, а свисток судді «мудро» скеровував гру. Тоді у мене, 29-річного тренера і гравця «Папірника», вся душа переповнювалася гнівом. Проте матчу ми не «злили» і програли з різницею у два м'ячі. Та в Малині прекрасно розуміли ситуацію і всіляко підтримували нас. - До речі, грати в ті часи у малинській команді було дуже престижно. Пам'ятаю, колишні малинчани, які так чи інакше зв'язували себе з футболом, прагнули повернутись до «Папірника». Маю на увазі, зокрема, Євгена Ананьєва... - Було й таке. З Ананьєвим мене познайомив Ю.М. Приходько. Я подивився на його гру, і зрозумів, що переді мною мислячий і цікавий футболіст. Та фізична підготовка Євгена вимагала кращого. Тому йому серйозно доводилось працювати, аби грати поруч з Тимофієм Тетерським, Геннадієм Литваком, Василем Бондарчуком, Анатолієм Бурчиком, Василем Мілашевським, Василем Довгим, Сергієм Тарасюком та іншими хлопцями. - Здавалось, малинська команда поступово виходить на свою вершину. Але Ви несподівано опинились в Житомирі. - Скажу відверто, що ні в мене переходити на роботу до обласного центру, ні в Юрія Миколайовича Приходька відпускати мене в «Спартак» великого бажання не було. Ми обидва хотіли, аби Малин почав грати у другій союзній лізі. Проте тоді доля керівників (в тому числі й тренерів) вирішувалась часто у високих партійних кабінетах. Юрій Миколайович при мені розмовляв по телефону з другим секретарем Житомирського обкому партії, який чітко сказав, що наступного дня вранці я повинен бути у нього в кабінеті. Там уже відбулось моє представлення як нового тренера житомирського «Спартака». - З Вами до Житомира поїхали троє малинчан, а тренерський місток «Папірника» зайняв Геннадій Литвак. - Геннадій — людина доволі неординарна і зі своїм особливим, баченням футболу. Йому вдалося досягти з «Папірником» навіть більших спортивних звитяг, ніж мені. І я за нього щиро радий. Що стосується футболістів, які почали грати в Житомирі — Василь Бондарчук, Олег Самсоненко і Сергій Тарасюк, то у подальшому їх футбольна кар'єра склалась по-різному. Василь Бондарчук був за прошений до московського «Спартака». Голкіпер Олег Самсоненко також пограв на доволі високому рівні. Найважче адаптуватись було Сергію Тарасюку, який поза Малином себе не міг бачити, і тому повернувся назад до «Папірника». Для мене ж час, проведений у Малині, став періодом становлення як тренера. - І останнє запитання: Ви стежите за розвитком Малинського футболу? - Інформація про малинський футбол не проходить повз мене. Приємно, що сьогодні в місті відроджуються його переможні традиції. Нехай це відбувається на базі іншого підприємства, але суть від цього не змінюється. Приємно, що є ентузіасти і фанати, які віддають себе повністю найдивовижнішій грі — футболу Мені за лишається лише побажати їм удачі та нових перемог і здобутків. "Папірник" - початок 80-х років (фото) Володимир Студінський для тижневика "Соборна площа"
Ти ба! А я його найбільше пам'ятаю, як тренера "Зірки". Він тоді з нею досяг найвищого свого рівня - 6 місце Вищої Ліги Чемпіонату України. Дякую за чудовий матеріал. Було цікаво.
Дуже поважаю цю людину. Він був тренером мого тата у житомирському "Спартаку", він разом із командою був на весіллі моїх батьків у Бердичеві. Хай щастить вам, пане Олександре!
