Щоб відродити футбол у с. Вишевичах, чотири роки тому Сергій ГАВРУТЕНКО став сільським головою, і ось уже три роки поспіль його команда виправдовує свою назву - «Вікторія», перемагаючи в усіх футбольних чемпіонатах та кубках Радомишльського району. Водночас, ставши головою, 48-річному Сергію Гаврутенку вдалося відновити не тільки колишню футбольну славу села...

—    Сергію Васильовичу, а правда, що заради фут­болу Ви свого часу промі­няли життя в столиці на сільську прописку?

—  Так, до 1992 року я жив з сім'єю у Києві. До столиці мої батьки переїхали ще ко­ли я був школярем. Народи­вся ж я у сусідньому з Вишевичами селі — Межирічка. А ось дружина — родом з Вишевич.

—   То це вона вмовила вас повернутися на свою батьківщину?

—    Ні, це «заслуга» Григо­рія Васильовича Сидоренка — тодішнього народного депутата України, нашого зем­ляка. За його сприяння, у Ви­шевичах тоді було зведено чимало будинків для моло­дих сімей. Переїхати в один із них і запропонували мені з сім'єю. А перед цим — ста­ти тренером місцевої футбо­льної команди. Тоді в селі їх було дві — доросла й моло­діжна. Й саме вишевицькі футболісти утримували пер­шість в Радомишльському районі, і навіть почали на ту пору грати в першій лізі чем­піонату Житомирщини.

—  Але чому саме вам, тоді ще киянину, запропо­нували тренувати вишевицьку молодіжку?

—  На ту пору у Києві я пра­цював техніком-електриком у знаменитому на весь Со­юз інституті імені Вавилова, вірніше його філії, бо сам ін­ститут знаходився в Ленін­граді. Працювали, так би мо­вити, на космос. Водночас, почавши грати в футбол ще школярем, у Межирічці, я не полишав свого захоплення й у столиці. У Києві останні чо­тири роки грав у захисті за команду «Червоний екскава­тор» на першостях міста. А у вихідні не забував і про свою сільську команду. Тому, мабуть, мені й запропонува­ли тренерство.

—  І що, отак просто взяли й проміняли столи­цю на село?

        —  Отак просто.

—  Але з командою, чув, «отак просто» не вийш­ло.

—  Спочатку, після переїз­ду в Вишевичі, все було гла­дко. Команда, по суті, вже була. Три роки ми навіть ви­ступали, і досить непогано, на першість області. Але по­тім (нагадаю, це був поча­ток непростих 90-х років, коли все рушилося) фінансу­вання сільського футболу припинилося, спонсори зни­кли, а заразом з ними і легі­онери, яким нічим було пла­тити. Та й свої, місцеві, зму­шені були шукати, де заро­бити на шматок хліба.

Тоді-то я й вирішив набра­ти команду з місцевих хлоп­чаків, 8-9-класників, і вирос­тити, що називається, свою команду. Невдовзі ми вже знову грали на першість ра­йону. Спочатку, правда, про­гравали з розгромними раху­нками, але це тільки додава­ло ентузіазму.

—  Але ж на одному ен­тузіазмі далеко, кажуть, не заїдеш. Чи правда, що, аби підняти сільський фу­тбол, чотири роки тому Ви вирішили балотува­тися на сільського голо­ву?

—  Було таке. Тодішня вла­да, скільки не звертався до неї, відмахувалася від на­ших проблем. Ні транспорту, щоб поїхати на гру, ні фор­ми, ні коштів на іншу атри­бутику допроситися не мож­на було. Добре, що на ту по­ру в мене вдома була пара коней, ними й заробляли на поїздки. І все інше — за вла­сні кошти. Тоді-то й зароди­лася ідея балотуватися на посаду сільського голови. До того ж її підтримала не тіль­ки місцева молодь, а й пен­сіонери. Я до головування два роки працював електро­монтером зв'язку, і за цей час зумів навести лад в своє­му господарстві: відремонту­вав усім радіо, телефони... Та й з оранкою багатьом до­помагав...

— Але ж і конкуренти, розповідали, у вас були імениті: ваш попередник і колишній голова місце­вого господарства.

—  Чесно кажучи, я мало ві­рив у свою перемогу на тих виборах, тому результати бу­ли для мене несподіваними. Із 1100 виборців за діючого сільського голову проголосу­вали тоді тільки 250 односе­льчан, за колишнього голо­ву колгоспу — 120, а за ме­не — 450...

—  Роки Вашого голову­вання, кажуть, дарма не минули. Принаймні для мі­сцевого футболу, як Ви і обіцяли.

—   Так, щороку в сільський бюджет ми закладаємо не­малі кошти на розвиток спо­рту. В селі знову є дві коман­ди з футболу — доросла й юнацька. В обох команд на сьогодні є вже по три ком­плекти форми. Можемо по­хвалитися і своїм футболь­ним полем. Хоча зараз вино­шую плани, аби невдовзі у Вишевичах з'явилося поле зі штучним покриттям. Вже є й певні напрацювання.

—  Є, схоже, і результат.

—  Так, за три останні ро­ки наша команда, в якій, до речі, всього два легіонери, а всі інші — місцеві, забра­ла в районі всі футбольні трофеї: Кубок, перемогу в чемпіонаті 2008-го року, в 2009-му, правда, стали тіль­ки срібними призерами — основна команда і третіми — молодь. Та найбільше на­ше досягнення — перше міс­це в нинішньому чемпіонаті району з міні-футболу й тре­тє — в регіональній першості. Це вперше за всі роки. За­раз, без перебільшення, мої хлопці — на піку форми, тож хочемо спробувати сили в змаганнях на Кубок облас­ті

—   Сергію Васильовичу, але ж у сільського голови чимало й інших обов'яз­ків. Футбол не заважає? Люди не дорікають?

—    Обов'язків, дійсно, ви­стачає. Тим паче, що Више­вичі — досить велике село, з півторатисячним населен­ням. Крім загальноосвітньої, в селі діє ще й спецшкола- інтернат, є свій дитячий са­док, амбулаторія, і всьому цьому треба також давати лад.

Відремонтували і наш ди­тячий садок, який нині відві­дує вже 60 діток, а до цього він міг прийняти тільки одну групу.

Порівняно непогані у нас і дороги. А завдяки підприєм­цям (їх, до речі, у селі біль­ше десятка) торік відкрили у Вишевичах навіть більярд. А наш Будинок культури став центром дозвілля молоді з усієї округи. До речі, саме на­ші футболісти слідкують за громадським порядком під час вечорів відпочинку.

Можна було б і значно бі­льше зробити, якби дозво­ляв сільський бюджет. Якби, як свого часу обіцяла Пре­м'єр Юлія Тимошенко, в на­шому бюджеті лишався при­бутковий та податок за еко­логію, земельний і транспо­ртний збір. А так — планів багато, а можливостей об­маль. Хоча радує те, що в се­ло прийшов інвестор — аг­ропромисловий комбінат «ПРОНК». До цього п'ять ро­ків земля в окрузі не оброб­лялася, а тепер не тільки її взяли в оренду, а й відкрили м'ясоцех, пекарню, млин, ку­ди з усього району молоти зерно возять. Але найголов­ніше, що 30 односельчан отримали там роботу. Ще ча­стина — в Агротехніці, яка теж цього року відновила свою роботу. Це вселяє на­дію.

—   А, як батько, хлопці не планують залишити столицю заради сільсько­го футболу?

— Менший, Євген, поки що ще третьокурсник столи­чного університету фізкуль­тури. Старшому Сашку — 25 років, і після технікуму він працює в столичному метро­політені. До речі, саме він, прийшовши з армії, запитав мене: «Тату, а що у Вишеви­чах більше не буде футбо­лу?..» Поки що вони приїз­дять тільки на вихідні, і як­що раніше дружина ревнува­ла мене до футболу, то сьо­годні випроводжає на нього усіх трьох. Як буде далі — побачимо. Але точно знаю: поки в селі є футбольна ко­манда, доти воно живе, до­ти в ньому тримається мо­лодь.

Микола КРАМАР для тижневика „Соборна площа”